Непрочитане послання УАПЦ

Доповідь архиєпископа Ігоря (Ісіченка) на ювілейній академії до 25-річчя відродження УАПЦ в Україні (Харків, 8 листопада 2014 р.)

Нині, коли ми вшановуємо 25-річчя початку відродження Української Автокефальної Православної Церкви в Україні, не зайве запитати себе: а чи зрозуміла православна спільнота нашої держави, що ж саме тоді сталося? Коли ми прочитаємо документи 1989 – 1992 рр.: звернення Комітету відродження УАПЦ, ухвали єпархіяльних соборів Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської областей, послання перших місцевих архиєреїв, – складеться враження, що ініціятори автокефального руху зводили його до двох вимог: звільнення від влади іноземного релігійного центру (Московського Патріярхату) та запровадження в богослужіннях української мови. При цьому панувала ілюзія про існування поза Україною могутньої Церкви-спадкоємниці УАПЦ митрополита Василя Липківського, котра візьме на себе клопіт про канонічне та матеріяльне забезпечення духовного відродження в Україні, залишаючи самопроголошений єпископат повновласним господарем над клиром і паствою на рідних землях.

Ілюзії швидко зникли. Церкви в діяспорі, спільні в критичному ставленні до митрополита Василя Липківського та його реформ, переймалися не станом справ в Україні, а власним майбутнім. Вихід вони знайшли в переході під юрисдикцію Вселенського Патріярха й відмові від статусу самопроголошеної автокефалії. Зрада Патріярха Мстислава більшою частиною громад УАПЦ в Україні остаточно зруйнувала в православної діяспори довіру до материкової частини Церкви. Повернення до її складу материкової частини Церкви не сталося ще й тому, що сама УАПЦ в діяспорі на початок 1990-х рр. не мала ані власного адміністративного центру, ні єдиної структури, а владика Мстислав суміщав предстоятельство в УПЦ в США та УАПЦ. УАПЦ в Україні стала фактично лише третьою самопроголошеною автокефалією, управління якою прийняв на себе владика. Помер патріярх Мстислав – і хистка єдність зникла. Перехід же УАПЦ під омофор Вселенського Патріярха позбавив її прихильників в Україні можливості простиставляти себе спільнотам Церков, що мають центри за кордоном.

Українська мова богослужінь, яка ще на початку 1990-х рр. сприймалася як переворот в обрядовій практиці, поступово втратила свою новизну. Більше того, з’ясувалося, що зрозумілість мови не знімає проблеми адекватного сприйняття символічної мови богослужінь, а сама з себе мова проповіді ще не робить повчальне слово змістовним, сучасним і переконливим.Та й усі інші Церкви, може, за винятком старообрядців, почали запроваджувати в богослужіння сучасну українську мову – хто сміливіше, а хто й надміру обережно. Отже, досвід УАПЦ втратив свою унікальність.

Тяглість зв’язків з церковним рухом митрополита Василя Липківського також виявилася ілюзією. Адже УАПЦ в діяспорі постала 1942 р. цілком незалежно від своєї однойменної попередниці, і ані вона, ні Церкви в США та Канаді не визнавали канонічности свячень 1921 р. Але реально адміністративна структура діяспорних Церков склалася таки зі врахуванням досвіду Церкви Липківського, базуючись на соборних засадах. В Україні ж і УАПЦ, і тим більше УПЦ-КП та УПЦ-МП, цілком спиралися на авторитарну традицію синодальної Церкви, збережну створеним 1943 р. Московським Патріярхатом.

В Галичині пошук ідентичности УАПЦ набував апофатичного характеру в дусі гасла «ні Москви, ні Риму нам не треба». УАПЦ бачилася як альтернатива греко-католицької традиції. Але що більше сучасна УГКЦ звільнялася від латинських впливів, то менш виразними ставали критерії самооцінки. Зрештою, для багатьох галицьких «отців-автокефалістів», котрі ставали рушійною силою в усіх розколах, альтернатива полягала в тому, що в УГКЦ є канонічна дисципліна, а в УАПЦ немає.

Драма відродження УАПЦ в Україні полягала не в розколах і спробах нейтралізувати її вплив силами адміністративного ресурсу. Це все швидше наслідки фундаментальної проблеми, яка не дозволила реалізувати духовний потенціял УАПЦ. Згадану ж проблему можна окреслити як невміння сприйняти послання, з яким УАПЦ входила в посткомуністичну реальність України.

Сенс цього послання я б звів до двох спонук.

1. Сміливо й рішуче здійснювати унікальну місію Церкви, не зраджуючи її колабораціонізмом з владою та участю в різного роду економічних проєктах. Наша ж місія – простувати разом, у єрархічно організованій соборній спільноті вперед, до зустрічі з Небесним Главою. Вчитися бути разом, однією родиною, даючи приклад добрих родинних стосунків довколишньому світові. Промовляти мовою сучасних інформаційних технологій. Бути щирими й відвертими в своєму служінні.

2. Міцно спиратися на досвід побожности, накопичений Київською Церквою за часи її пастирської опіки над українським народом. Усвідомлювати, студіювати й урухомлювати цей досвід у власній практиці. Не губити тяглости помісної традиції, репрезентованої святими печерськими угодниками, митрополитами Петром Могилою і Димитрієм Тупталом, Києво-Могилянською академією та православними братствами. Мужньо звільнятися від чужорідних елементів, внесених за часів антиканонічної залежности від російських імператорів і комуністичного режиму.

Церква може гідно виконувати свою місію в сучасній Україні, якщо вона буде вільною і вірною своєму покликанню. Інакше на неї чекає доля всохлої смоковниці (Мт. 21:19-20; Мк. 11:20-21). Зрада покликанню Церкви й спроби використати її для власної наживи або досягнення інших еґоїстичних цілей неодмінно матимуть один фінал, як і Юдина зрада.

Фактично всі розколи в УАПЦ і спроби створення альтернативних угруповань, одне з яких навіть узурпувало назву «УАПЦ» і змусило нас додати до офіційної назви єпархії «оновлена», були викликані врешті решт втечею від властивої УАПЦ місії. Як і в інших сферах життя посткомуністичної України, загроза системних змін і перспектива подолання корпоративних хвороб мобілізують найбільш консервативні кола клиру до запеклого опору. Коли після 1997 р. нам під проводом бл. п. Патріярха Димитрія вперше вдалося налагодити працю адміністративного центру УАПЦ, Патріярхії, зібрати два Помісні Собори, прийняти новий статут і низку важливих канонічних документів, закріпити стратегію повернення до єдности з УАПЦ в діяспорі, включилися потужні механізми протидії. І ось маємо: центр знищений, Помісні Собори не проводяться, Патріярша Рада не діє, статут грубо порушується, провід УАПЦ відмовляється реаґувати на Майдан і російську інтервенцію, а внутрішнє життя УАПЦ пристосовується до московських взірців.

Чи означає це, що збережена від розколу частина УАПЦ мусить капітулювати. самоліквідуватися? Ні! Навпаки, особливо нині, коли приховані донедавна цілі збереження духовної залежности від Росії розкрилися геноцидом українців на окупованих землях, здійснюваним із благословення клириків Московського Патріярхату, послання до нас київської церковної традиції, втілене в феномені УАПЦ, набуває особливої ваги. Розмосковлення Церкви в Україні – неодмінна запорука  деколонізації суспільної свідомости. А цей процес незвідний до зміни мови богослужіння. Він вимагає від нас:

1. Глибокого усвідомлення ідентичности Православної Церкви як цілости та її помісної української частини.

2. Звільнення від нав’язаної тоталітарними імперіями психології прислужництва владі.

3. Відновлення повноцінного соборного життя на різних рівнях ієрархічної структури Церкви – від Архиєрейського Собору до парафіяльної громади.

4. Викорінення духу комерції, відвертої та прихованої корупції у внутрішньоцерковному житті.

5. Інтеґрування богословських шкіл у сучасну світову систему релігійної освіти, а медійних ресурсів – у міжнародні церковні комунікаційні мережі.

6. Опанування сучасними інформаційними технологіями й широке застосування їх у проповіді Євангелія, в утвердженні християнської системи вартостей у суспільній свідомості.

7. Наснаження священичого служіння місіонерським духом, усвідомлення необхідности нової євангелізації України й активне впровадження досвіду капеланського служіння в різних соціяльних групах (військових частинах, навчальних і лікувальних закладах).

Кризова ситуація в Україні дозволяє відчути нагальну потребу в тому, на що ми маємо нині найбільший дефіцит: на моральні авторитети. Йдеться не про нас із вами, скромних членів церковної спільноти. Йдеться про Самого Господа Ісуса Христа і Церкву як свідка Його відкупительних страждань і Його слави. УАПЦ необхідна нашому народові остільки, оскільки вона готова свідчити про Христа, являти світові Його постійну присутність. У цьому й полягає сенс її послання українському народові. Послання, яке ще належить відкрити й прочитати.