Олександр Охапкін: «Малюючи картину, сподіваюся, що вона стане іконою»

Не можу не поділяти думку, що справжнє мистецтво очевидне для всіх, а не тільки для знавців. Підтвердженням цьому послужили роботи олександрійського художника Олександра Охапкіна, який працює переважно у жанрі національного іконопису. Чи такий існує?

Завдяки Олександру Ігоревичу так. Як сприймати його роботи – як ікони чи картини – особиста справа кожного. Однак, як свідчать мистецтвознавці, святих із красивими людськими обличчями малювали тисячоліття тому. Цей стиль притаманний і майстрам-іконописцям пізнього бароко. Так, зокрема всеукраїнська газета «День» цитує завідувача відділу Інституту мистецтва та етнографії Національної академії наук України, відомого знавця іконопису і сакрального мистецтва, доктора богословських наук, доктора філософських наук, доктора мистецтвознавства Дмитра Степовика: «На первісних іконах майстри прагнули відтворити істинне світло душі й духу; ті ікони не випромінюють болю, не відтворюють мук каяття, не закликають до аскези й усамітнення (згодом саме ці настанови було покладено в «канонічний» іконопис). У стародавні часи, до VIII століття, ікони були світлими, подібно до того, якими постають ікони Охапкіна.»

Картини художника виставлялися на багатьох виставках в Україні та за кордоном – в Римі, Парижі, місті Ільвешайм (Німеччина). Його твори зберігаються у фондах Спілки художників України, приватних колекціях Німеччини, Франції, США, Канади, Польщі, Італії та інших країн. Написані ним ікони прикрашають церкви України та церкву святого Володимира в Парижі.

О.Охапкін, "Свята Людмила"

Та про все це я дізналася згодом, а коли ж вперше побачила  навіть не картини, а фото картин Олександра Ігоревича, як людина, котра не оперує поняттями професійних мистецтвознавців, не знайшла, що сказати. Душа вибухнула всіма емоціями, до яких незавжди можна було підібрати слова. Всі ці враження починають тріпотіти в душі знову й знову, скільки б разів я не переглядали скопійовані світлини. В моєму розумінні, творчість Олександра Охапкіна – це і є те мистецтво, яке підкорює кожного, незалежно від того, знається його споглядач на живописі чи ні. Ось, що розповів про свою творчість Олександр Ігоревич.

- Ви працюєте в різних жанрах, але Вашою візитівкою стали ікони в українському стилі. Ці запитання Вам задавали, напевно, не раз, але все ж… Як прийшли саме до такого жанру? Це був свідомий вибір стезі в живописі чи провидіння?

– Живописом не можна займатися – ним треба жити. Ось скільки я себе пам’ятаю – постійно, як і більшість художників, малював. Особливо хвилювали фарби, – своєю загадковістю, кольором навіть запахом. Постійно хотілося зануритися в цей космос райдужних переливів і неземної краси. Тому не уявляв себе в іншій професії.

О.Охапкін

Нинішнього року святкую 30-тиріччя своєї творчої діяльності. За цей час довелося займатися багатьма напрямками: пробував від реалізму до сюрреалізму, від супрематизму до абстракціонізму… Але постійно виникало відчуття чогось наносного і модного. Допоміг, як це часто буває, його величність – випадок… Попросили скопіювати ікону, – і ця робота стала на той час кращою в моєму навчальному періоді творчості. Потім була перерва. Повернувся до цієї теми під час навчання в інституті (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). У складі студентської групи «Ескадрон» виставлявся у Вінниці – це стало переломом в моїй мистецькій долі. Посприяли цьому – позитивні відгуки. Згодом намагався виставлятися в галереях… Так одного разу познайомився з завідуючою відділом Карпатського Музею народної архітектури та побуту Національної академії наук України, етнографом, мистецтвознавцем, Заслуженим працівником культури України Романою Романівною Кобальчинською. Вона ж у свою чергу  познайомила мене з древньою традицією українського народу – домашньою іконою, ні на що не схожим напрямком мистецтва, в якому переплітаються всі найпотаємніші почуття і сподівання людей, що став істинно народним, бо творився ним самим. З цею іконою людина народжувалася, з нею йшла по життю і в інший світ, не зважаючи на всі заборони офіційної церкви, канони якої здавалися дуже вже строгими і такими, в яких мало що є від звичної оку і душі краси навколишнього світу. Це й стало тим джерелом натхнення, що тішить мені душу. Хоча, як викладачу художньої школи, якій віддав тридцять років, доводиться займатися різними видами мистецтва.

- Особисто для Вас, як для автора, ваші роботи на релігійну тематику – це картини, ікони чи те й інше? Ви їх освячуєте?

- Це моє життя. Творити добро i нести його через свою роботу – це не просто цікаво, це мені і здається покликанням. Тому малюючи картину, я сподіваюся, що вона стане іконою…

- Чи є у Вас якийсь духовний ритуал, що передує написанню картини-ікони, скажімо, піст, відвідування церкви, молитва?

О.Охапкін, "Марічка"

- Дух має проявлятися через енергетику, вкладену художником у фарби. Прохання, розмова-молитва з тим, щоб вищі сили  змилостивилися явити образ свій, щоб «засвітилася» ікона навіть не у фарбах, а у плоті ікони, зітканої з різноманітних мазків. Коли любиш, тоді відчуєш значення кожної риски у душі, її значущість для вираження образу. Це злиття душі та розуму,котре передує роботі над іконою. Впевнений, що весь робочий процес контролюється ще Кимось і Він тільки Він може сказати, чи досягнуто отого «світіння», чи потрібно ще докласти духовної, душевної та фізичної праці для створення єдино вірного святого образу-лику. Усвідомлення такої великої відповідальності дисциплінує, а спілкування з Богом через молитви, наповнює душу внутрішнім спокоєм та впевненістю.

- Багато Ваших робіт знаходяться в приватних колекціях, у тому числі й закордоном, а чи є якась робота, з якою Ви не готові розлучитися?

- Ні. Картини художників й ікони мають слугувати людям. Зараз я переконаний у цьому.

- Обличчя Ваших святих не мають канонічної суворості, таке враження, що більшість із них написані з реальних живих людей? Це просто враження чи так і є?

- Я не пишу з когось. Відпрацювався певний образ, який плавно переходить із роботи у роботу. Багато було припущень, щодо змальовування з моїх рідних – жінки, дочки. Я не спростовую те, що на певному відрізку життя я послуговувався їхніми рисами обличчя, рук, але це все було ще, коли я навчався. А зараз пишу серцем…- І останнє – не запитання, а побажання – знайти час для виставки в Кіровограді…

О.Охапкін, "Воскресіння Господнє"

Спілкувалася Наталя КРАВЧЕНКО, Фото із Вікепедії та сайту  радіо "Воскресіння”

За матеріалами газети «Нова газета»