Каталог статей
Меню сайту

Категорії розділу

Друзі сайту

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Вітаю Вас, Гість · RSS 24.07.2017, 01:34

Головна » Статті » статті

Тягар духовного лідерства

Архиєпископ Ігор Ісіченко. Тягар духовного лідерства (про Тараса Шевченка)

Напевне, кожному українському священикові доводиться, читаючи притчі про пастиря й овець, роз’яснювати нашим землякам,  що на Близькому Сході вівчар ішов не позаду худоби, підганяючи тих, хто відстав, а попереду, торуючи дорогу. Саме звідти, з пастуших буднів Палестини, до Євангелія входить образ духовного лідера: «А як вижене всі свої вівці, він іде перед ними, і вівці слідом за ним ідуть, бо знають голос його. За чужим же не підуть вони, а будуть утікати від нього, бо не знають вони чужого голосу» (Ін. 10:4-5).

Той, хто веде перед

Зрозуміла річ, ця притча стосується насамперед самого Христа, який іде поперед врятованого людства на Голгофу, а через страждання і смерть – до воскресіння й вічного життя. І коли ми називаємо пастирями духовних провідників, уподібнюючи до вівчарської праці їхні стосунки з паствою - церковною спільнотою, - то це передбачає наслідування Христового взірця, мужність простування попереду пастви.

Але хіба тільки священнослужителям належить місія духовного лідерства? Не були священиками ані Володимир Великий, ні Костянтин Острозький, ні Галшка Гулевичівна. Але їхній ініціятиві, їхньому лідерству в духовному житті нації ми завдячуємо виняткової ваги змінами в українській християнській культурі.

Пригадаймо, що саме слово «лідер» дослівно означає «той, хто веде перед». Лідерство передбачає мужню ініціативність, уміння триматися попереду очолюваної громади, а при цьому повсякчас пам’ятати про довірену спілноту, не зраджувати її, не тікати від неї. Справжній лідер не боїться нових доріг і першим долає перешкоди. Дефіцит таких лідерів гостро виявляється в нас перед кожними виборами, коли повсюдно лунає скарга: немає з кого обирати! Наші ж претенденти на лідерство воліють іти слідом за іншими, вже второваною дорогою, захищаючись від небезпек референтами, помічниками й охоронцями.

Майбутній ювілей Тараса Шевченка мав би спонукати всіх українців до роздуму над витоками феномену безперечного духовного лідерства поета, винятковий авторитет якого не змогли похитнути ані марксистсько-ленінські фальсифікатори його творчості, ні цинічні ділки від постмодерної масової культури. Чому вихід першої маленької поетичної збірки Шевченка став етапною подією в формуванні самосвідомості модерної нації? Чому легенда «Великого Кобзаря» спонукала сотні тисяч українців до боротьби за свої права? Чому знаком протидії винародовленню стали пам’ятник Шевченка на майдані та його портрет на стіні?

Йти просто

Немає мови, цьому сприяли і незвичайна біографія Шевченка, і його винятковий літературний талант. Та ключем до загадки національного лідерства Шевченка є його слова з вірша, написаного дорогою з заслання в Нижньому Новгороді:

Ми не лукавили з тобою, 
Ми просто йшли; у нас нема
 
Зерна неправди за собою
(«Доля»).

Ці слова писалися без розрахунку на публікацію в мить важкої душевної кризи: звільнення з заслання виявилося оманою, Шевченка затримали дорогою до Петербургу й невідомо було, чи не виявиться він назавжди позбавленим права жити в обох столицях та в Україні. До того ж, більшість знайомих остерігалася відвідувати опального поета, і він опинився в ізоляції. Серед болючих роздумів над власним життям з’являється глибоко особистий триптих «Доля», «Муза» й «Слава». Ось у цю пору Шевченко й виділяє в своєму досвіді те, що йому здається найістотнішим: «Ми просто йшли».

Мабуть, ніхто не зумів би точніше визначити цю домінанту. А те, що цінував у собі й сам Шевченко, якраз і стало визначальним у його сприйнятті національною свідомістю. Не випадково образ Шевченка асоціюється найчастіше лише з одним прижиттєвим портретом: з вусами, в кожусі, де поет подібний до літнього втомленого життям селянина з Наддніпрянщини. В цьому образі досить наївно, але виразно втілилося уявлення про стійкість Шевченка в захисті своєї національної ідентичності.

Наша історія, як, мабуть, і історія інших поневолених народів, рясніла прикладами пристосовництва, запобігання перед панівними культурами. На цьому сумному тлі Шевченко зводиться як свідчення творчого потенціалу українця, сильнішого за асиміляційні спонуки імперського режиму, вільного від комплексів меншовартості, втілених у відомому персонажі з поеми «Сон (У всякого своя доля)» - землячкові з циновими ґудзиками. Українця, здатного заявити серед овіяних безнадією закаспійських степів: «Караюсь, мучуся... але не каюсь!» («О думи мої, о славо злая»). Його твори, підкріплені унікальним життєвим досвідом, і формують у національній свідомості простий шлях у майбутнє.

Воля до свободи

Мабуть, і сам Шевченко замислювався над тим, звідки і як він здобув волю до боротьби й почуття власної гідности, що не давало йому миритися з рабським становищем співвітчизників. Серед цих роздумів складався образ Яреми Галайди, - злидаря, в якого посеред орендаревих знущань «виросли крила» («Гайдамаки») завдяки волі до свободи й щирому коханню. Чи не відбився в цьому спомин про власну юність, у якій поєдналися перше кохання й пережите в революційному Вільні піднесення під час Листопадового повстання 1830-1831 рр., коли українець почув звернене до нього гасло «За нашу і вашу свободу»?

Коли Шевченко прибув до Вільна 1829 р., він був не просто сільським юнаком, приреченим на рабську покору господареві. Його дитинство було наснажене спогадами очевидців про трагічну героїку гайдамацького зриву, поезією «Псалтиря», Григорія Сковороди й колядок, житійними історіями з «Четьїх Міней». Він формувався в атмосфері народної релігійності, ріс у ритмі церковного життя, і світ здорової християнської традиції завжди протистояв у його уяві холодній атмосфері просвіченої монархії. Це захищало Шевченка від спокуси запобігливого підлаштовування під масові смаки, що вимагали:

Коли хочеш грошей,

Та ще й слави, того дива,

Співай про Матрьошу,

Про Парашу, радость нашу,

Султан, паркет, шпори («Гайдамаки»).

Спокуси, яка, варіюючи перелік модних тем, завжди тягне слабкодуха в легковажний світ популярної культури.

Перспектива Голгофи

І водночас Шевченко з безпомилковою чуйністю змітав з фасаду імперії святенницький імідж, цинічно використовуваний для приховування її хижацьких зазіхань на свободу Дагестану й Чечні, для маскування примітивного споживацтва «суспільних еліт» на чолі з карикатурними царем-ведмедем і «диво-царицею», схожою на чаплю. Саме глибоке переконання в антихристиянській суті імперії дозволяло Шевченкові так різко викривати визискування нею церковної риторики. Поет відмовляється визнавати автентичність і бога, і церкви, і святих царів зі світу імперської ерзац-релігії.

Всупереч цьому фальшивому світові Христос відкривається Шевченкові в образі політичного засланця, - «Царя волі», увінчаного, наче терновим вінцем, штемпом, тобто тавром («Сон (У всякого своя доля...)». Самому ж ув’язненому поетові Христос являється розіп’ятим на цвинтарному хресті. І це видіння, а точніше, викликане ним молитовне переживання, змінює світ довкола Шевченкаа:

Сиджу собі та все дивлюся

На хрест високий із тюрми.

Дивлюсь, дивлюся, помолюся:

І горе, горенько моє,

Мов нагодована дитина,

Затихне трохи. І тюрма

Неначе ширшає.  Співає 
І плаче серце, оживає
(«Неофіти»).

Переживання животворчої присутності Христа здатне осяяти добрим світлом навіть похмуру в’язницю, сповнити радістю серце в мить душевної кризи. Для Шевченка це не порожні слова, а дуже інтимний особистий досвід. Це досвід особистої синівської відданості, близькості, що дозволяє відчути себе співподорожнім Христові на дорозі страждань. І сама дорога страждань відкривається в своєму духовному сенсі як шлях на Голгофу, перетворюється на містичний простір співстраждання Божому Синові.

Знаки часу

Доречно пригадати дві важливі деталі. В програмному документі Кирило-Мефодіївського братства, «Книзі буття українського народу», добре знайомому Шевченкові, месіанське покликання України виводилося саме з болючого досвіду поневірянь під владою чужинців, з національного приниження, що підносило націю до співстраждання Христові. А сам Шевченко вже на засланні створює серію малюнків «Притча про блудного сина», розкриваючи в соратниках по казармених буднях паралелі до долі євангельського персонажа (Лк. 15:11-32). Отже, поет систематично послугується кодами Святого Письма для прочитання знаків часу з метою відкриття власної життєвої перспективи. Він вирушає вперед не як самовпевнений одинак, а простуючи за Христом, і намагається не збочувати з цієї дороги.

Наскрізний мотив Шевченка можна не помічати або й ігнорувати. Скажімо, замінивши великі літери на малі в двох ключових словах із програмового вірша:

І на оновленій землі 
Врага не буде, супостата,
 
А буде
Син, і буде Мати, 
І будуть люде на землі
(«І Архімед, і Галілей»).

Замінимо «Син» на «син» та «Мати» на «мати» - і відразу есхатологічна картина майбутнього вічного Царства поступиться безбарвній утопії з сентиментальним присмаком. Тоді загублять свій сенс апостольська місія предтеч, які несуть крихту хліба – євхаристійного дару! – «царям убогим», апокаліптичний образ «нової землі» (Одкр. 21:1) і демонологічні характеристики ворога, навмисне архаїчно іменованого «врагом» і «супостатом», тобто антагоністом Бога - сатаною.

Але ж Шевченко бачить попереду не міраж, а нову землю, про яку писав не лише Іоан Богослов, а й ще задовго до нього улюблений поетів пророк Ісая: «Бо як небо нове та нова та земля, що вчиню, стануть перед обличчям Моїм, говорить Господь, так стоятимуть ваші нащадки та ваше імя!» (Ісая 66:22). Певність у цій перспективі надає йому мужності й стійкості у випробуваннях. Його радикалізм спирається на непохитні євангельські цінності, залишені Христом за дороговкази на шляху до нової землі.

Через падіння до чистоти

В контексті цього шляху розкривається й етичний зміст драматичної історії жінки-покритки, розпочатої «Катериною» й завершеної (або ще не завершеної?) «Марією». Ця історія відкрита в майбутнє: в таємничій простір оновленої землі, де не буде місця гріхові, а відтак і спричиненим ним стражданням. Звернімо увагу на епіграф до поеми «Марія» (а в Шевченкових поемах епіграфи завжди надзвичайно істотні): «Радуйся, Ты бо обновила зачатыя студно» - «Радуйся, бо Ти вiдродила нас, у грiсi зачатих» (Акафіст до Пресвятої Богородиці, ікос 10). Хіба автор виправдовує Катерину чи Ганну за народження позашлюбної дитини? Ні, звичайно ж, ні, які б ми не шукали казуїстичні методи доведення протилежного.  Але Шевченко на прикладі цілком реальних життєвих ситуацій крок за кроком проводить читача шляхом подолання влади гріха, шляхом відкуплення.

Катерина гине, не витримавши впалого на неї тягаря. Ганна витримує, обернувши своє життя на важку покуту. А вже Алкидова мати й по загибелі сина перебирає на себе його апостольську місію:

І помолилась в перший раз 
За нас розп'ятому. І спас
 
Тебе розп'ятий
Син Марії. 
І ти слова
Його живії 
В живую душу прийняла.
 
І на торжища, і в чертоги
 
Живого істинного
Бога 
Ти слово правди понесла
(«Неофіти»).

Героїня ж поеми «Марія» впритул наближається до християнського ідеалу матері. Наївно ототожнювати її з архетипним образом Богородиці, так ніжно оспіваної в передмові до поеми. Шевченкова Марія – лише літературний, приземлений аналог Пречистої Діви, позбавлений визначальної риси свого архетипу – непорочної чистоти. Але в цьому персонажі поет демонструє, як сила віри земної жінки перемагає тягар помилок і біль втрат, а вірність новому слову правди робить її здатною гуртувати й надихати вбогії душі переляканих синових учнів.

Проваджені світлом любові

У передмові-молитві Шевченко просить Вседіву:

Воззри, Пречистая, на їх, 
Отих окрадених, сліпих
 
Невольників. Подай їм силу
 
Твойого мученика
Сина, 
Щоб хрест-кайдани донесли
 
До самого, самого краю
(«Марія»). 

Він суворо об’єктивний у ставленні до сучасників, до земляків. Шевченко помічає і їхню рабську вдачу, і суспільну апатію, і брак волі до боротьби, і недалекоглядність. Тягар життєвих помилок, падінь і зрад, лежить на кожному з них, як і на символічних постатях покриток. Ідеалізовані козакофілами гетьмани мало чим відрізняються від повій: «раби, підніжки, грязь Москви, варшавське сміття» («І мертвим, і живим...»). А запобігливе прислужництво або неусвідомлена допомога деспотичним правителям закриває перед спочилими шлях до раю («Великий льох»).

Але Шевченко не відкидає таких співвітчизників, не відвертається від них із самовпевненою гордовитістю. Він шукає перспективи визволення зі стану національного приниження в духовному очищенні, в гідному засвоєнні досвіду Голгофи. У світлі страждань і смерті Христа власні випробування поета й історична драма його народу набувають цілком нового сенсу.

Прочитуючи євангельські знаки відкупительного страждання, Шевченко усвідомлює їх як дороговкази у власній життєвій перспективі, вписаній у майбутнє українського народу. Це дозволяє йому з пророчою впевненістю застерігати від кровопролиття й насильства та шукати  історичну альтернативу в жертовній любові та національній солідарності:

Любітеся, брати мої, 
Украйну любіте
 
І за неї, безталанну,
 
Господа моліте
(«В казематі»).

Для Шевченка йти просто – це йти за Христом, не звертаючи з дороги, не тікаючи від власної відповідальності. Йти попереду, не плекаючи ілюзій щодо винятковості своєї місії. Озираючись, поет бачить безвідрадне видовище: «Німії, подлії раби, підніжки царськії, лакеї», «рід суєтний, проклятий» («Юродивий»). Але він же помічає в козакові, який зважився прилюдно дати ляпаса негідникові-губернатору, знак надії на прихід власного Вашінґтона («Юродивий»), здатного очолити рух до свободи. У приспаному, але не знищеному почутті гідності, він шукає «ясну зорю», здатну вести наділений Божим образом людський рід до немовлятка, якого так бояться три демонічні Ворони з «Великого льоху». А поряд із цією зорею, безперечним аналогом вифлеємської зорі, на смітниках деспотичного царського режиму, над розваленою Богдановою церквою в Суботові («Великий льох») виростає світляний стовп:

Встають стовпом передо мною

Його безбожнії діла... («Юродивий»).

Самі злочини безбожних гнобителів України зрощують серед мороку тиранії світляний стовп, - такий самий, як той, що виводив Мойсеїв народ із єгипетського рабства (Вих. 13:21-22), - за дороговказ до свободи. Це Бог через Свого Сина веде до свободи «із тьми, із смрада, і з неволі» («Юродивий») народ, що має дорогою долати в собі комплекс раба, здобувати силу любови, через яку лише й зможе ввійти в оновлену землю, осяяну вічною присутністю Сина. Власну ж суспільну й творчу місію Шевченко вбачає в тому, аби йти, не збочуючи, за цим дороговказом, і надихати на витривалість у доланні визвольного шляху тих, хто зважиться наслідувати поета. Іти, несучи важкий тягар духовного лідерства.

«Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ»
Категорія: статті | Додав: mayboro (22.05.2013)
Переглядів: 147 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright MyCorp © 2017
Cars
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET