Каталог статей
Меню сайту

Категорії розділу

Друзі сайту

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Вітаю Вас, Гість · RSS 23.09.2017, 08:23

Головна » Статті » статті

Місія Харківсько-Полтавської єпархії в творенні єдиної Помісної Православної Церкви в Україні
Архиєпископ Ігор (Ісіченко). Місія Харківсько-Полтавської єпархії в творенні єдиної Помісної Православної Церкви в Україні

Ідея єдиної Помісної Православної Церкви в Україні настільки спрофанована її визиском у суто політичних проєктах, що часом здається непристойним оперувати цим поняттям у сучасних публікаціях. До того ж, політики, які бралися будувати єдину Помісну Церкву, самі зазвичай найбільш спричинялися до поділу суспільства. А пропоновані ними проєкти стимулювали все глибші й глибші протистояння між різними церковними юрисдикціями.

Тим не менше з цих політичних середовищ лунало найбільше несправедливих образ, безпідставних звинувачень, брутальних наклепів на адресу нашої єпархії. Її незалежна позиція викликала лють у осіб, вихованих у дусі зверхньо-матеріялістичного ставлення до Церкви. Ці особи виключали саму можливість того, що в конфліктній ситуації може мати рацію мужня меншість, а не пристосовницька більшість.

1992 року нам закидали протидію новоствореній «УПЦ-КП» президента Леоніда Кравчука, покликаній стати державною церквою в посткомуністичній Україні.

1995 року потай від нас Рада з національної безпеки й оборони за сприяння президента Леоніда Кучми проголосила нове об’єднання – «УАПЦ-КП». Нас почали ганьбити за ухиляння від вступу до нього.

Протягом 2000-2003 рр. нашу єпархію намагалися втягти до розколу, організованого з метою запобігти підпорядкуванню УАПЦ громадянинові США.

«Помаранчева» влада 2005 р. легко піймалася на гачок шахрайських обіцянок об’єднання УАПЦ та УПЦ-КП в єдину Помісну Церкву й забезпечила юридичний захист для бородатих рейдерів, котрі 4 лютого 2005 р. увірвалися в нашу київську Патріярхію, захопили її, а потім спробували підпорядкувати собі парафіяльні громади.

Невдовзі мине двадцять років із часу початку наймасштабнішого з «об’єднавчих» експериментів, проведеного президентом Леонідом Кравчуком і його оточенням. За цей час поряд із нащадками Київського екзархату РПЦ – УПЦ-МП та УПЦ-КП – й збереженою частиною УАПЦ утворилися самодостатні релігійні об’єднання Мефодія Кудрякова й Мойсея Кулика, групи громад, що ідентифікують себе як «Істинно-Православна Церква», «Російська Православна Церква за рубежем». Уламки розколу 1995-1997 рр. («УАПЦ-КП») діють на Львівщині й на Волині. Зростає число ні від кого не залежних – акефальних – православних громад. Реальний духовний стан УПЦ-КП, приховуваний за міражами статистики, не викликає оптимізму.

Скандальні приїзди в Україну патріярха Московського Кирила та раптове відкриття закулісних ігор довкола кафедри предстоятеля УПЦ-МП покінчили з одним із найстійкіших міфів зі сфери церковної політики: про існування в УПЦ-МП патріотичної української фракції, яка готова відірватися від Москви й започаткувати «єдину Помісну Церкву» в Україні. Виявилося, що цей міф був потрібен для надання респектабельности одній із груп у змаганні за контроль над управлінням УПЦ-МП, - і не більше.

Як не розгубитися посеред цієї каламуті? Як урятуватися від песимізму й втрати віри в майбутнє Церкви? Для кожного з нас це означає – відкрити повноту церковної місії в повсякденному русі до Христа нашої єпархіяльної спільноти, кожної з парафіяльних громад, мирянських організацій і єпархіяльних інститутів. Адже поза Христом не може бути ані «єдиної Помісної», ані жодної іншої Церкви.

А перебувати з Христом часом означає прирікати себе на роль меншости, яку намагаються звести до ролі марґіналів. Апостольська громада виглядала жалюгідною купкою малописьменних провінціялів не лише в очах римського прокуратора, але й з погляду пересічного юдея. Прихильники Нікейського Символу віри за часів підтримки римськими імператорами аріянства здавалися переможеною опозицією. Тріумф іконоборництва на християнському Сході перетворив на переслідувану меншину тих, хто зберіг вірність православ’ю. Та й у недавні часи атеїстичної диктатури кожен аґітатор прагнув зобразити християн атавістичною групкою, яка тане з наближенням комунізму.

Господь же, промовляючи до Мойсея на Синайській горі, не забув застерегти: «Не будеш з більшістю, щоб чинити зло. І не будеш висловлюватися про позов, прихиляючись до більшості, щоб перегнути правду» (Вих. 23:2). Наша єпархія лишилася в меншості, коли зберегла вірність заповітові Патріярха Димитрія та ухвалам Четвертого Помісного собору 2000 р. Вона не приєдналася до демаршу групи галицьких архиєреїв і очолюваних ними єпархій, що відмовилися визнавати повноваження митрополита Константина як єдиного легітимного глави Української Автокефальної Православної Церкви й почали поминати іншу особу як київського митрополита. Не минало й року, щоб ця група не декларувала намірів із кимось єднатися, не утворювала для цього спеціяльні комісії. Однак усі декларації виявлялися однаково безплідними та лише приховували поступову деґрадацію цієї групи.

Харківсько-Полтавська єпархія протягом останніх 12 років послідовно дотримувалася доктринальної засади виходу з церковної кризи єдиним канонічним шляхом: через повернення історичних спадкоємців Київської митрополії  Константинопольського Патріярхату під омофор Церкви-Матері. Це не наш вибір. Його вже зробив єпископат Українських Православних Церков поза межами України, в тому числі й провід Української Автокефальної Православної Церкви, до якої ми належимо. Ми лише покірно приймаємо цей вибір, а відтак передаємо ініціятиву в організації доцентрового руху українських православних спільнот нашому духовному проводові в діяспорі.

Це не означає, що нам належить пасивно очікувати на вирішення своєї долі. Але годиться пам’ятати: проходячи іспит нашої покори, ми даємо свідчення канонічної дисципліни, брак якої так фатально позначався на українській православній спільноті у вирішальні миті її новітньої історії. З погляду державного законодавства України Харківсько-Полтавська єпархія діє як незалежне релігійне об’єднання, підлягаючи лише власному соборові та єпархіяльному архиєреєві. Однак для церковної людини канонічне право має беззастережний пріоритет над державними законами. А з позицій канонічного права Харківсько-Полтавська єпархія з 27 липня 1942 р. є лише частиною Української Автокефальної Православної Церкви, керується ухвалами її соборів, рішеннями її єпископату. Тому, скажімо, вручення вищих церковних нагород або прийняття до клиру єпархії осіб у єпископському сані є прероґативою митрополита і митрополичої ради Української Автокефальної Православної Церкви. Наша справа – співдіяти зусиллям українських єпархій Константинопольського Патріярхату, а не примножувати хаос у церковному житті України самочинними діями, не узгодженими з церковною владою. Ми мусимо повною мірою реалізувати свої можливості у визначених статутом межах, але не повинні виходити за ці межі, перебираючи невластиві єпархії повноваження.

Приємно, що розуміння цього поволі приходить до інших єпархій Української Автокефальної Православної Церкви в Україні. Минулого року почався процес повернення з розколу парафій Хмельницької єпархії. На жаль, цей процес всіляко гальмується місцевою владою, котра вдається до психологічного тиску на священиків і парафіян, відмовляється від реєстрації змін і доповнень до статутів. Але перші громади змогли подолати протидію й відверто заявили про свою належність до Української Автокефальної Православної Церкви, очолюваної митрополитом Константином. Цей шлях відкритий і для інших єпархій. Схоже, що його вже розпочинає Вінницька єпархія. На черзі Галичина та залежні від неї парафії Волині й Таврії.

Неприпустимою помилкою було б, однак, зводити весь багатогранний процес творення єдиної Помісної Церкви до розв’язання канонічних проблем. Знов і знов нагадаймо собі: єдність Церкви неможлива, якщо не здійснюється довкола Христа, її містичного Глави. Єднання ж довкола Христа означає звільнення від рабської психології, від пристосовництва й заробітчанства. Шлях до єдиної Церкви пролягає через утвердження євангельських пріоритетів у повсякденному житті кожної громади, через плекання місійної активности й особистого благочестя. Найбезпосередніший внесок парафіяльних громад і єпархіяльних інститутів у цей процес – оздоровлення духовного життя, його запліднення ревною молитвою, навчанням Божого слова, свідомим і частим прийняттям Святих Таїн. Спокійна, скромна й авторитетна присутність наших громад у суспільному житті має втілювати твердість скелі Петрової, апостольської віри, непохитної за будь-яких штормів у житейському морі.

Помісність Церкви забезпечується не стільки існуванням власного адміністративного центру, скільки збереженням ідентичности обряду, власних святців, місцевих особливостей канонічного права, устрою парафіяльного життя, богословської традиції, питомих рис сакрального мистецтва. Живе свідчення національної самобутности Української Церкви, здійснюване на Сході, Півдні та навіть і в центрі України Харківсько-Полтавською єпархією, спрямовує нас не в минуле, а в майбутнє, робить активними учасниками доцентрового руху, покликаного відновити занедбану гармонію духовного світу нашого християнського народу.

Більшість парафіяльних громад нашої єпархії мусила пройти спокусливі пропозиції наслідувати російських сусідів. Чи то вбрати їхні ризи, чи понапинати на всіх жінок темні хустки, чи повісити в куточку ікону Казанської Богородиці або й новоканонізованої Мотронушки. Часом у розмовах виривалися заспокійливі пояснення до неофітів: «Та в нас те саме, що в Російській Церкві, тільки правиться по-українському».

Ні, в нас не може бути того самого – устрою, обряду, архітектури, співу! Бо в чому тоді сенс паралельного існування двох різних юрисдикцій на одній території? Внесок Харківсько-Полтавської єпархії в творення єдиної Помісної Церкви полягає в сміливому й цілеспрямованому звільненні парафіян і парафіяльних громад від комплексів меншовартости та постколоніяльних синдромів. Подолання реліктів синодального устрою й чужорідної сакральної культури – істотна частина нашої місії, а водночас випробування, яке мають пройти на шляху до єдиної Помісної Церкви всі спадкоємці Аскольдового й Володимирового хрещення.

Перспектива віднайдення київської церковної ідентичности невіддільна від пошуку сучасної мови здійснення євангельської місії в Україні. Ця мова мусить виростати з помісної традиції, але орієнтуватися на характер сприйняття сучасника, на модерні засоби масової комунікації. Активна праця в електронних мережах, одна з перших в Україні єпархіяльних веб-сторінок, унікальний досвід електронної бібліотеки о. Якова Кротова, постійний контакт єпископа, священиків і мирян через соціяльні мережі та електронну пошту – це і є наш внесок у творення сучасної церковної культури комунікації. А її цілісність – ще один чинник виростання в єдину Помісну Церкву.

Але найголовніша наша місія – давати свідчення того, що Православна Церква може й нині бути спільнотою побожних християн, а не фарисеїв і кон’юнктурників. Парадоксальним чином цю аксіому нині необхідно доводити. Багато хто ще пам’ятає, як любив Патріярх Димитрій згадувати почутий у російському храмі найвищий комплімент його настоятелеві: «Він навіть людина віруюча». Святішого жахало, що віра священика може оцінюватися як рідкісна чеснота, а не норма. На жаль, з тих часів православний клир не став багатшим на приклади живої віри. Саме припущення того, що Церква може бути чистою від зла, викликає в малограмотних тролів з хащів Інтернету звинувачення ... в єресі катарів. Але ж хіба не вчить апостол народів Церкву бути «чистою дівою Христові» (2 Кор. 11:2)?

Звільнення Церкви від брутальности й лицемірства, від кримінальних стосунків і симонії, формування в громадах атмосфери родинної любови, взаємопідтримки та взаєморозуміння, - неймовірно важлива пастирська місія. Її виконання є найвідповідальнішим суспільним обов’язком Церкви, покликаної протистояти подрібненню Божого люду на самодостатні амбітні одиниці. Наша єдність виростає з любови, чистої християнської любови до Бога і ближнього. «Перебувайте в любові Моїй!» (Ін. 15:9) – кличе нас Христос. І наш досвід перебування в любові, долання взаємних упередженостей і підозр, досвід захисту своєї душі від бруду й ненависти – унікальний за своєю ціною внесок у підмурок помісної частини неподільної Христової Церкви, яка зростає «у чистоті, у знанні, у довготерпеливості, у лагідності, у Святому Дусі, у щирій любові» (2 Кор. 6:6).

У філософії постмодернізму популярне поняття «симулякр» -  «дійсність, яка приховує той факт, що її немає» (Жан Бодріяр). У політичному просторі сучасної України, сповненому фантомів, феномен «єдиної Помісної Церкви» уявляється таким самим симулякром. Натомість місією нашої єпархії, та й кожної православної спільноти України, що дбає про майбутнє, є творення єдиної Помісної Православної Церкви у реальному просторі нашого земного буття. В екзистенційній реальності, що завдяки Церкві відкривається у вічність. І ми мірою наших скромних можливостей виконували й виконуватимемо цю апостольську місію. Без зайвого галасу, але цілеспрямовано й наполегливо. Головне ж – за благодатною співдією Святого Духа, «що завжди немічних уздоровляє і недостачу поповняє» (чин хіротонії).

Категорія: статті | Додав: mayboro (14.03.2012)
Переглядів: 191 | Коментарі: 3 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright MyCorp © 2017
Cars
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET